Підсудність земельних спорів

Практикуючі юристи та адвокати при складанні різного роду позовних заяв (підготовка матеріалів до суду) перш за все визначають підсудність справи. Як правило, це не стосується клієнта і на результат справи мало впливає. Але визначити підсудність дуже важливо і не завжди досить легко. Неправильно визначена підсудність на початку справи може призвести в подальшому до закриття справи, а це зайво витрачений час, нерви та фінанси.

Отже, давайте поглянемо на прикладі дуже поширеного виду спорів – спори стосовно земельних ділянок, як важливо спочатку визначити підсудність справи. Як правило, такі спори розглядаються в порядку цивільного, господарського та адміністративного провадження.

Загальне визначення підсудності можна визначити так:

підсу́дність — це розмежування повноважень судів щодо розгляду справ. Визначити підсудність означає вказати, яки́й суд буде розглядати дану справу.

Прикладом візьмемо Постанову ВСУ від 31 січня 2017 року. Позивач звернувся з позовом до адміністративного суду  про визнання протиправним та скасування наказу ГУ Держземагентства про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою відповідачу, затвердження цього проекту і передачі земельної ділянки у приватну власність; визнання протиправною та скасування державної реєстрації цієї земельної ділянки.

Договір оренди землі по-новому: на що звернути увагу

Як видно з позовних вимог, найбільш правильною, на перший погляд, була визначена підсудність справи адміністративним судам: адже у вимогах ставилися питання про визнання протиправним та скасування наказу державного органу, визнання протиправною та скасування державної реєстрації  земельної ділянки.

Справа розглядалася адміністративним судом, в подальшому апеляційним адміністративним та ВАСУ. Тобто, з підсудністю погодилися всі адміністративні суди.

Але вказана справа була закрита ВСУ на слідуючих підставах:

ВАСУ зазначив, що предметом спору у цій справі були реєстраційні дії із державної реєстрації за третьою особою права власності на земельну ділянку, розташовану за межами населеного пункту, яка, з позиції позивача, не була вільною і тривалий час перебувала в користуванні позивача та членів її родини, тоді як третя особа – ГУ Держземагентсво дотримується протилежної позиції і вважає, що позивач набув на неї право власності на законних підставах.

Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак у контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між його суб’єктами, такий висновок не можна визнати правильним.

Спірна земельна ділянка неодноразово була предметом спору щодо права користування нею.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Нікчемні правочини, розмежування нікчемних і оспорюваних правочинів

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – Суд) від 20 липня 2006 року у справі “Сокуренко і Стригун проти України” (заяви NN 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін “встановленим законом” у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, “що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом” [див. рішення у справі “Занд проти Австрії”, заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза “встановленого законом” поширюється не лише на правову основу самого існування “суду”, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, “встановленим законом”, національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

ДТП: до кого подавати позов – страховика чи винної особи

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, про законність реєстраційних дій, ґрунтується на юридичних фактах, стосовно яких існує спір про право на земельну ділянку, до вирішення якого і поза зв’язком з яким не можуть бути розв’язані питання, пов’язані з реєстрацією права власності на землю. Позаяк це рішення, як і рішення судів попередніх інстанцій, помилково були розглянуті в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту “б” пункту 1 частини другої статті 243 КАС вони підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.

Рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого права на земельну ділянку у порядку цивільного судочинства.

 

Залишити відповідь

Ваша пошт@ не публікуватиметься.